Ірина Платко: “Мрійте і маленькими кроками ідіть до мрії!”
Для когось календарна осінь - це черговий оберт життя, ще один його етап. А от для вчителів та здобувачів знань вона означає початок нового навчального марафону, який триватиме ні мало, ні багато - дев'ять місяців. За цей час галузь освіти стійко триматиме свою висоту, буде підлаштовуватися під ті умови, в яких живе зараз вся країна, робитиме все можливе, аби вчити і вчитися, щодня даючи цінні знання, орієнтуючи дітей на успіх та перемогу.
Власний приклад - це, напевно, те, що мотивує найбільше, особливо, якщо твоя місія - бути вчителем. Про це як ніхто інший знає завідувач Потічанської філії І-ІІ ст. з дошкільним підрозділом ОЗ “Решетилівський ліцей ім.І.Л. Олійника” Ірина Платко, яка під час літньої відпустки поєднала відпочинок з навчанням. Як їй це вдалося - говоримо в інтерв'ю.
- Ірино Володимирівно, розкажіть, як сьогодні працює очолюваний Вами заклад. Як Ви розпочали навчальний рік?
- Ми почали навчальний рік з 78 дітьми (школа та садочок). На території є своє укриття. До нас цього року прийшли діти із числа ВПО, які певний час уже проживають на території нашої громади. Батьки довго вагалися, адже їх турбує питання гарантій безпеки,бо пережили страхіття. Але ми вели перемовини і от нарешті ці діти навчаються в нашому закладі. Мене дуже вражає їхнє бажання вчитися, я захоплююся цим! Можливо, вони вже просто засумували за всим, а можливо і є такими допитливими завжди.
Всі батьки загалом налаштовані добре, під час тривоги не забирають дітей. Взагалі, наші батьки - це великий дарунок, вважаємо ми з колективом. Ми завжди знаходимо спільну мову і непорозуміння вирішуємо в дуже мирний спосіб. На нашу думку, у нас справжня співпраця і гарні стосунки. Першого вересня, відповідно до рекомендацій, у закладі не було ніяких урочистостей, вони були трішки пізніше, і наших шістьох першокласників ми все ж привітали. У житті кожної людини не так багато подій, які ми пам'ятаємо протягом усього життя, а саме початок навчання в школі є важливою датою. Отож, ми запросили аніматорів і разом з батьками влаштували дітям маленьке свято.
- Ви взяли участь у проєкті “Незламні громади. Відновлюємо Україну разом” та отримали змогу пройти триденне навчання у Львові від Інституту політичної освіти. Які нові знання Ви для себе почерпнули за цей час?
- Це було двоетапне навчання для громадськоактивних жінок. Перший етап проходив у Львові весною, а влітку вже був другий. В основному все навчання спрямоване на проєктну діяльність: як писати проєкти, де шукати гранти, куди подаватися, про безпеку, психологічну підтримку та ін. Навесні кожна із учасниць тренінгу отримала домашнє завдання - написати свій проєкт, тож на другому етапі ми презентували та захищали написані роботи. У мене був проєкт, який стосувався сільського будинку культури, він дещо важкий в плані реалізації і більше шансів його втілити у юридичних осіб. Тому для себе надалі я отримала корисні знання і цінні консультації від грантового менеджера.
Будь-який тренінг або навчання для мене - це специфічна, в позитивному сенсі слова, атмосфера. Це щоразу особливі емоції та енергетика, адже люди приїхали не з якогось примусу, а самостійно, за власним бажанням розвиватися, тому випадкових людей там немає. Зараз я продовжую спілкування із двома учасницями з Полтавської та Одеської областей.
- Але на цьому Ваше навчання не завершилося… На початку серпня Ви повернулися із Німеччини, де проходили тижневе підвищення кваліфікації від Freundschaft kennt keine Grenzen для українських вчителів німецької мови у місті Бамберг. З чого все почалося і як Вам вдалося туди потрапити?
- Насправді все дуже просто. Є така громадська організація “Дружба не знає кордонів”, заснована українкою, що проживає і викладає в Німеччині. Створивши цю організацію, Оксана Люстенгауер знайшла можливість підвищувати кваліфікацію вчителям німецької мови. Поїздці до Німеччини передувало онлайннавчання щосуботи для вчителів німецької мови українських державних шкіл. Серед викладачів, які навчали, найбільше часу з нами проводив пан Вольфганг Шуберт. Тоді в однієї із колег виникла ідея зібрати нас офлайн. Ось так 14 вчителів німецької мови з різних куточків України поїхали до Німеччини та працювали над літературними, лінгвістичними та дидактичними темами. Для нас проводили лекції, зустрічі, різноманітні пізнавальні екскурсії. Ми навчалися країнознавству, знайомилися з історією Бамберга, з системою вищої освіти. Також ми відвідали гімназію, де окрім навчальної програми, кожен учень повинен грати ще й на якомусь музичному інструменті. А ще в ній є, так званий, перехідний клас, де наші діти, що мусили переїхати до Німеччини, вивчають німецьку мову. І доки вони її не опанують - не підуть на загальну програму. Ми говорили із директором цієї школи, із українською вчителькою із Сумщини, і, звісно, із нашими дітьми. Ті, з ким особисто мені вдалося поспілкуватися, мріють повернутися додому, принаймні не було такого відчуття, що вони там вдома і дуже щасливі. Бо одна справа, коли ти їдеш на проживання до іншої країни за власним бажанням, інша - коли до цього змусила війна. Всі їх серця залишилися вдома…
- Що в Німеччині говорять про війну в Україні і чи говорять взагалі?
- Так, вони співчувають, розуміють, що таке війна, розпитують, чують і знають. Коли у нас був прощальний вечір у Бамберзі, пан Шуберт запросив журналістку із місцевої газети. Вона брала у нас інтерв'ю, цікавилася про наш пережитий досвід і потім, що дивує, вийшла стаття, в якій говорилося про війну і це було надруковано без цензури.
- Що вразило Вас у Бамберзі найбільше?
- Якщо говорити про саме місто, то це казка. Середньовічне, воно існує в своєму первозданному вигляді і є одним із найкрасивіших міст в Німеччині. Населення там трохи більше 70 тис. Щоби щось мене дуже вразило в німецьких школах, то й ні, тому що в нас теж є досить великий досвід організації навчання, система освіти в Україні рухається великими кроками і я нею пишаюся.
- А як щодо іншої країни Болгарії? Нещодавно Ви повернулися із м.Варна, де проходили навчання у літній академії Гете-інституту для вчителів німецької мови. Що Вас зацікавило там?
- Гете-інститут - це інститут, який підтримує вчителів, що викладають німецьку мову як іноземну і для цього там бувають різноманітні стипендії для навчання у Німеччині. Дотепер участь у навчанні саме в Болгарії могли брати представники країн Східної Європи (крім України), але цього року таку можливість надали і українським вчителям. Навчання тривало п'ять днів. Це проходило як курси для вчителів німецької мови, де нам показували методи, способи навчання, цифрові можливості та ін. Екскурсій по місту чи іншого дозвілля в нас не було, бо кожен у вільний час хотів потрапити до моря…
Якщо говорити про Німеччину і Болгарію, то Болгарія зовсім не така казкова, як Німеччина (з того, що я побачила на власні очі). І багато в чому тут Україна пішла на кілька кроків вперед. Почерк Євросоюзу там відчувається, але у мене особисто склалося враження, що не все до кінця прийнято самими людьми. Багато чого інтегровано в суспільство, але начебто просто не закріплено. Щодо теми війни, то у спілкуванні з іноземними колегами я її не піднімала. Хто запитував - розповідала.
- Яке наступне Ваше навчання? Чи плануєте щось найближчим часом?
- Планую, але говорити наперед не буду. Можливо, взимку. Поки що вдома. Адже зі своєї відпустки влітку я 13 днів прожила тільки в автобусах.
- “Мрійте і маленькими кроками ідіть до мрії! Тоді і в страшні часи будуть сили жити далі”. Саме це Ви написали нещодавно у своєму дописі на сторінці у Facebook. Поділіться, на чому тримається зараз Ваша родина, як Ви підтримуєте один одного?
- Тримається на тому, що кожен зайнятий своєю справою. Треба знати, чим ти займатимешся саме сьогодні, аби рухатися далі. А ще я не згущую фарби, завжди оптимістично на все дивлюся, щоби там не було. А стосовно мрій…Німеччина це країна, про яку я мріяла ще зі школи, я хотіла, щоб моє життя було пов'язане з цією країною, з цим предметом. Мені здавалося тоді, що побачити Німеччину для пересічної людини просто недосяжно. Проте мрії завжди мають підкріплюватися якимись кроками. Мрія без дії ні до чого не приведе. Це я зрозуміла, коли вперше зареєструвалася на стипендію і пройшла.
- Як у такий нелегкий час віднайти щось позитивне?
- Треба намагатися щодня покращувати себе вчорашнього, знаходити те, що буде цікавим і приємним, що буде наповнювати твоє життя позитивною енергією. Щоб чимось надихатися, треба знати, що подобається, а щоб знати, що подобається потрібно щоразу пробувати нове. Зараз для цього є безліч безкоштовних можливостей, потрібно лише з користю проводити час в інтернеті, там все можна знайти: курси, тренінги, ретрити, обмін досвідом. І це далеко не лише для освітян .Ще важливо оточувати себе тими людьми, з якими можна обмінюватися позитивною енергетикою. Як кажуть психологи, ти - це середнє арифметичне тих п’яти людей, які тебе оточують і з якими ти найбільше проводиш часу. Моє оточення протягом років змінювалося, тому я точно знаю, що це дійсно так. Я би радила в кожному дні не шукати негативностей, а навпаки - лише можливості бути щасливими. Тоді і сенс буде, і сили знайдуться.
Юлія АНТОНЕЦЬ.
