Марина Бреус: “Моя жіноча сила - не лише фізична стійкість, а й безмежна любов до дітей!”
Уже багато років поспіль у закладах освіти різних рівнів викладають переважно жінки. Ні для кого не новина, що “чоловічими” в більшості залишаються такі предмети шкільної програми як фізика, інформатика, географія, фізична культура. Проте на сьогодні, ламаючи всі стереотипні думки, жінки починають лідирувати й тут, показуючи високу педагогічну майстерність та укріплюючи свій авторитет серед колег-чоловіків. Як це вдається зробити в реаліях сьогодення говоримо під час інтерв’ю з учителькою фізичної культури Решетилівської філії І ступеня ОЗ “Решетилівський ліцей імені І.Л. Олійника” Мариною Бреус.
Вона проводить мене коридорами до свого робочого “класу” - невеликого спортзалу, де буквально півгодини тому завершилися останні заняття з дітьми. Тут же ми розпочинаємо нашу відверту і теплу розмову, сповнену хвилювань та щирих емоцій…
- Марино, як Ви прийшли у “нежіночу” професію? Що саме вплинуло на Ваш майбутній вибір?
- Нас із старшим на 3 роки братом виховувала мама. Йому дуже подобалася греко-римська боротьба і тому він змалечку відвідував гурток у Валерія Васильовича Славка. Був такий період, коли мама на роботі, а мене ні з ким вдома залишити, тому Віталій забирав із собою на тренування. Всі хлопці і одна я! (сміється) Взагалі мене захоплював командний спортивний дух, я щиро вболівала за брата, спостерігала за всіма тренуваннями, навіть сама займалася поряд - хлопці задавали мені різні вправи, тому за можливості я робила все, починачи від розминки і до занять на тренажерах, хоча на вигляд була мала й худа. Мій брат в подальшому вступив у Тернопільський університет фізкультури і спорту, пов’язавши свій життєвий шлях із улюбленим заняттям, але і я не відставала…Після 11 класу навіть не вирішувала довго і одразу пішла в Полтавський педагогічний університет ім. В.Г. Короленка. Без проблем здала екзамени і стала студенткою цього вишу.
- Чи відчувалося при цьому якесь упередження ставлення під час навчання?
- На наборі дівчат було небагато. На 120 осіб потоку всього п’ятнадцять. Зокрема в моїй групі п’ятеро разом зі мною. Але нам подобалося, бо за нами хлопці так аж прямо…(сміється) Вони нас в обиду не давали, відчувалася повага. Ніколи не було зневажливого ставлення у нас в групі, всі були дуже дружні. Інші групи нам навіть заздрили, що ми все робили разом, згуртовано. Навіть після завершення навчання ми збираємося разом, щоб згадати студентські роки.
- Чомусь побутує думка, що фізкультура це відносно легкий урок, який, в разі чого, можна і прогуляти. Чи так це насправді?
- Я б так не сказала. Ви запитайте у дітей, у яких я фізкультуру викладаю. Якщо мене немає, це великий жах (сміється). Діти пишуть мені, запитують коли заняття, а чого мене немає… На уроки вони біжать із радістю, для них це найкращий урок. Це не легкий предмет. Інша справа, якщо він комусь може бути не цікавий. Дехто, приміром, не любить розминку робити, але я вмію домовлятися з дітьми і знаходити до кожного підхід. Зараз є багато варіантів зацікавити дитину: я складаю для них різні спортивні задачі, виготовляю пазлики на спортивну тематику, граємо в настільні ігри. А ще стараюся заохочувати і діти це відчувають.
- А як тоді бути із фізкультурою онлайн?
- Фізкультура онлайн це, звісно, важко, бо теорія є теорія, а практика, де кожен може доторкнутися до спортивного інвентаря, показати, доторкнутися - це інше. Через онлайн діти не можуть у повній мірі зрозуміти із якою силою набивати м'яч, як правильно розрахувати швидкість руху, бо їм це треба спробувати в колі однолітків поруч з учителем. Тому звичайно що краще сприймають предмет наживо.
- Зараз спорт мусить конкурувати із соціальними мережами, інтернетом загалом. Як це можна поєднати без шкоди підростаючому поколінню?
- На одному із цифрових інструментів Learning Apps є можливість створити свої онлайн-ігри. Я роблю це і таким чином ми з дітьми використовуємо інтернет з користю. Спочатку я навчалася, пробувала ці ігри проходити спершу сама, потім з учнями. Наприклад, обираю собі спортивну тематику і створюю то кросворди, то “знайди пару”. Їх це дуже захоплює. Я намагаюся вчитися і шукати якісь новинки. Суперрозминка, де ми на комп’ютері крутимо своєрідне “колесо фортуни” нам успішно підходить, вони у захваті. Можливо це тому, що все відбувається в ігровій формі і немає такого оцінювання, як було раніше. Навіть якщо одразу щось не виходить, то я мотивую дітей спробувати ще, не боятися виконувати певні спортивні елементи. У початковій школі я маю підготувати їх до подальшого переходу в ліцей. Я поважаю своїх учнів, а вони мене. Ану, лишень, спробуйте сказати їм, що фізкультури не буде, то почується одразу такий крик (посміхається). Але це мене якраз і заряджає! Я хочу йти на роботу, якщо мене тут чекають діти. Бо інакше б не працювала тут стільки…(прим. авт. - 1 вересня 2023 року виповнилося 18 років)
- Як Ви ставитеся до нововведень НУШ?
- Раніше в нас яка фізкультура була - вмієш, не вмієш, а нормативи різні треба було обов'язково здати. Мені подобається, що в НУШ немає такої вимогливості, як була раніше. Якась дитина краще стрибає, в іншої гарно виходить “місточок” чи “човниковий біг”, хтось вправно лазить по канату… Всі діти рівні! Немає поділу на кращих і гірших, для мене всі вони успішні однаково. Вони не хвилюються, що за невиконання якоїсь вправи отримають негативну оцінку чи покарання. Тому мені дуже подобається працювати у НУШ.
- Говорять, що нинішнє покоління дітей є фізично слабшим. Це дійсно так?
- Якщо мова про покоління, які були колись, то вони дійсно сильніші і витриваліші. Зараз дуже хворобливі діти. Зі свого боку, як учитель, я намагаюся говорити їм про загартовування, важливість особистої гігієни, але все одно імунітети слабкі. Навіть можу сказати це про своїх дітей. Тому додатковим джерелом енергії для нас особисто є відпочинок на природі. Не обов'язково при цьому їхати далеко, взяти хоча б нашу річку чи ставок на Хабловій балці, або ліс.
- Майстер своєї справи - це про Вас? Чи маєте Ви якісь власні спортивні досягнення?
- Я навіть не знаю. Не хочу себе хвалити, навпаки - люблю працювати тихо. Скажу, що намагаюся робити все, аби діти були задоволені. Одне із досягнень - завдяки мені діти почали ходити на змагання на рівні громади. Раніше я взагалі була одна серед колективу вчителів фізкультури і на методичних об'єднаннях постійно заявляла, що хочу, аби й мої діти зі школи брали участь у змаганнях районного рівня, тому ми маємо свої невеликі перемоги. Восени 2020 року стали учасниками онлайн-марафону “Біжи, Полтавщино, біжи”; ще ми з дітьми долучилися до створення сувеніру-подяки для Національного олімпійського комітету Швеції в рамках Олімпійського дня 2022 року; брали активну участь у Всеукраїнській онлайн-руханці в рамках проведення фестивалю “Назустріч Успіху”, який проводить Українська федерація “Спорт заради розвитку”. Ось так потроху виходимо на всеукраїнський рівень.
- Якби не вчитель фізкультури, то хто?
- Я ніяких варіантів для себе більше й не розглядала, у мене була впевненість, що точно поступлю, у мене все вийде і я буду працювати за фахом.
- Ви мама трьох дітей. Розкажіть, як Вам вдається зберегти родинний затишок?
- Важко. Особливо зараз…1 березня ми з чоловіком Олександром відзначили сімейну дату - 21 рік разом. Я задоволена, що у нас є взаєморозуміння та повага. Вдома між собою звикли про все-все говорити, ми рівні, як друзі. І навіть на відстані все одно разом вирішуємо якісь питання і проблеми, бо ми дуже емоційно близькі. Чоловік у мене з гумором і я, на щастя, вмію це сприймати. Будь-яку суперечку можемо перевести в жарт і не зациклюємося на цьому.
Дітей в родині ми не ділимо - для нас вони всі найдорожчі, наші БВО (сміється). Валерія навчається у Києві на нутриціолога. Хоча я пам'ятаю той момент, коли говорила їй: як виростеш - не вступай ні в пед, ні в мед. Проте вона до останнього тримала свій вибір в секреті. Але завдяки старшій доньці ми родиною перейшли на правильне харчування. Син Віталій навчається у 8 класі опорного закладу і заодно є вихованцем тренера Валерія Васильовича Славка. Нині він не лише сам займається, а й мене залучає до елементарних вправ - допомагає мені робити “молитву” (прим. авт. - вправа на прес). Віталіна ходить до 10 класу, їй дуже подобається співати, читати і малювати. У неї це гарно виходить. Зовсім недавно вона була учасницею вокального колективу “Валентина”. Проте після поранення батька перестала відвідувати всі гуртки…
- Ваш чоловік Олександр - військовослужбовець, який захищає Україну на Донецькому напрямку. У серпні 2023 року його тяжко поранили…
- Так, стався крововилив у мозок. Взагалі про поранення я дізналася вже у вересні, коли його разом з іншими тяжко пораненими перевели у Дніпро. Вийшовши на зв'язок, просив не говорити дітям, але як… Це ж не приховаєш. Так, я ходила на роботу, вдома було все як звичайно, але по мені однак помітно, що стала якась не така. Діти також важко сприйняли це. Коли вже у Дніпрі поранених стабілізували, то кожного направили далі на домінування і реабілітацію в залежності від типу травм. Чоловік потрапив до Києва. Старша донька мала змогу на місці відвідувати батька, купляла ліки, перев’язочні матеріали. Проте завжди, як ішла, брала щось і для інших поранених, які знаходилися у військовому госпіталі, адже не в усіх є можливість провідувати. Горішки, солоденьке щось, кава, цигарки, хто що просив - бійці були дуже задоволені.
Війна змінила нас…Чоловік змінився, коли пішов воювати, і ми це все відчували, розуміли. Там багато що залежить від командира…буває, що в солдатів від цього опускаються руки. Часто хлопців на передовій тримають лише маленькі позитивчики, якісь приємні дрібниці, бо саме вони рятують у важкі моменти.
- Марино, у чому ваша жіноча сила?
- Мої діти мені говорять: мама, ти у нас дуже сильна. Їхня підтримка - це найкращі ліки! Моя жіноча сила - не лише фізична стійкість, а й безмежна любов до дітей, терпіння, щирість, емпатія та віра в добро. Я пишаюся тим, що можу дарувати дітям радість руху, закладати основу їхнього здорового та щасливого життя.
- Що б Ви хотіли побажати читачам і жінкам зокрема?
- В першу чергу всім бажаю терпіння, витримки, миру. Нам, жінкам, чиї чоловіки захищають нас і нашу Україну я бажаю дочекатися своїх рідних, щоб війна скоріше завершилася і ми всі знову були разом. Щоб у кожної з нас завжди була підтримка, на яку можна розраховувати, і посмішка, бо вона нас прикрашає.
Юлія АНТОНЕЦЬ.
