Тіна Титаренко: "В цей нелегкий час ми повинні бути дружні та залишатися в єдності"
Дата: 30.12.2024 08:32
Кількість переглядів: 113
Війна - це не просто сухе слово із заголовків новин. Це реальність, яка змінює життя мільйонів людей по всьому світу, особливо дітей. Кожна українська дитина, яка переживає цей конфлікт, несе в собі непідробну історію страху і хвилювання, але в той же час й неймовірної сили та мужності. Досвід дітей - це голос цілого покоління, яке зростає в умовах війни. Який слід вона лишає в житті сучасних підлітків, чого навчає і що дає зрозуміти? Напередодні Нового року я спілкуюся про це з мешканкою села Крохмальці, ученицею 10 класу Малобакайського закладу освіти Тіною Титаренко.
Моя співрозмовниця активна і допитлива, важко зупинити політ її думок і не по-дитячому серйозних тем. Ми не упускаємо можливості зробити свіжі знімки на фотозоні у фойє опорного закладу “Решетилівський ліцей ім. І.Л. Олійника”, де вже на повну вирує новорічна атмосфера. Аж раптом - ідилію нашої зустрічі гостро пронизує сигнал повітряної тривоги…
- Тіно, зараз ми чуємо сирену і мусимо перейти в найближче укриття. Розкажи, про свої відчуття в такий момент і які емоції в тебе це викликає.
- Для мене, напевно як і для всіх, “повітряна тривога” - це розуміння того, що для тебе є якась небезпека. Вдома це не так відчувається, бо звукового сигналу немає в селі. В школі, звісно ж, укриття є, але невідомо наскільки воно міцне при реальній загрозі і чи здатне витримати удар. Коли чую віддалено вибухи, то звичайно виникає страх, одразу починаю шукати в телефоні по соцмережах і каналах, що де вибухнуло. А то й просто прислухаюся. Хоча ми вже досить сміливі стали, розслабилися, можна сказати. Коли чуємо, як летить черговий “шахед”, то не те, щоб побігти і заховатися, а ще й виходимо подивитися, де ж він летить і в якому напрямку. У перші ж місяці війни ми вдома були такі налякані, що навіть обладнали собі укриття у підвалі сусіднього будинку, зібрали речі і тримались напоготові.
- Як війна загалом вплинула на твоє життя, як молодої людини? Можливо ти помітила якісь зміни у своєму оточенні за ці майже три роки.
- Помітила, що більше почала цінувати ті моменти, які були до війни. Тільки тоді це сприймалося як належне, прожив і все. А тепер часто згадую, як гарно було жити раніше, без цих тривог і страху.
- Чи змінилися твої стосунки з друзями та однолітками?
- Важко сказати. Напевно, наш клас став більш дружніший, раніше ми не так часто спілкувалися поза школою, а тепер практично щодня тримаємо зв'язок. Ще я стараюся підтримувати тих, хто потрапив через війну у складну життєву ситуацію. У нас деякий час у школі навчався хлопчик-переселенець із Харкова. То ми класом йому старалися допомогти всіма силами, адже усвідомлювали, що він побачив і пережив більше, ніж ми тут.
- Війна вплинула якось на твоє навчання та успішність у школі?
- Навчання в старших класах важче, бо є більше навантаження, хоча навчаюся я добре і особливих труднощів з цим не маю. Гірше те, що в укритті в одній кімнаті сходиться кілька класів і зосередитися на своїх уроках вкрай складно, бо стоїть такий гамір. Рідко, коли кожен вчитель розказує матеріал і всі слухають уважно й тихо. В когось математика, в когось мова, або ще краще - біологія. І ми всі це заразом слухаємо. Але ще дуже гнітить питання: куди піти навчатися, що обрати для себе на майбутнє. Хтось каже: от закінчиться війна тоді й подивимось. Але час іде і вже скоро треба буде щось вирішувати, незалежно від того - закінчиться війна чи ні. Я багато спілкувалася з тими, хто виїхав і продовжив навчання за кордоном. З одного боку там більше можливостей, з іншого - ти там все одно як біла ворона. У будь-який колектив складно влитися, може статися, що клас прийме тебе і підтримає, а може що й булінг буде.
- Чи є якісь хобі або заняття, які допомагають тобі відволіктися від негативних думок?
- А як ви думаєте? Звісно, - це волейбол. Це така командна гра, що з нею я забуваю про все на світі. Чи дружу там з кимось, чи ні - не важливо. Головне - бути єдиним цілим з командою, комунікувати і йти до виграшу.
- Ти береш участь у волонтерських заходах? Якщо так, то розкажи про них.
- Основне, до чого я залучена - це виготовлення окопних свічок. Для цього навіть на вихідних залишалася у бабусі у Малому Бакаї. Минулого року ми в школі дуже багато цим займалися, до того ж у кожного свої обов'язки: хтось картон нарізає, хтось топить віск, інші наповнюють баночки. Разом із учасниками учнівського самоврядування нашої школи, де я “міністр спорту”, ми проводили акцію “Коробка щастя” для дітей, які потрапили в складні життєві обставини. Ще я з радістю беру участь у різних спортивних заходах, стаю їх ініціатором.
- Твій тато Анатолій вже майже рік як на війні. Як ти підтримуєш з ним контакт і чи вплинуло це загалом на твою родину?
- Мого тата забрали 8 січня 2024 року. Спочатку він проходив навчання в Миколаєві. Також проходив бойову підготовку за кордоном - в Нідерландах. Далі його, як морпіха, відправили на Херсонський напрямок. Спочатку служив у 38-й окремій бригаді морської піхоти аж до поранення, яке він отримав під час виконання бойового завдання в Кринках. Після лікування та проходження реабілітації в Одесі, він побув місяць вдома, а далі знову повернувся до війська. Тепер несе військову службу в окремому зенітно-кулеметному батальйоні. Як приїжджає додому, то старається весь свій час провести з сім’єю, не відволікаючись ні на що. Мама частіше з татом спілкується, а я поряд - передаю привіти. Звичайно що і я йому пишу, але скоріше він нам телефонує, коли в нього є підходящий час.
- Як ти дізналася про його поранення? Розкажи про цей момент.
- Як я вже й казала, він отримав поранення у Кринках у ніч з 30 червня на 1 липня цього року. Ми знали, що він саме пішов на бойове завдання, але ж ніхто не думав, що так станеться. У бабусі 1 липня день народження і ми в маленькому жіночому колі зібралися її привітати. І тут подзвонив якийсь незнайомий номер. Це був тато, який вже прооперований у госпіталі відійшов від наркозу і по пам'яті набрав номер бабусі з чужого телефона. Потім вже й мама туди передзвонила. Ось так ми всі й дізналися. Звичайно, це був шок, новина, в яку не хотілося вірити. Осколкове поранення зачепило печінку, ногу, руку і черевну порожнину. Навіть зараз у нього залишились ще кілька осколків і то вже, мабуть, оперуватимуть потім, аби зараз не створювати додаткового ризику.
- Які цінності стали для тебе особливо важливими після такого досвіду?
- Посилилась взаємоповага, взаємопідтримка, відчуття співпереживання.
- Чи є якісь речі, які ти раніше любила чи могла робити, а зараз не можеш?
- Раніше ми з сім'єю могли кудись поїхати разом і провести час, навіть в той же ігроленд, а з початком війни - ми нікуди практично разом не їздили. Та й без тата не цікаво. І свята ми особливо зараз ніяк не відзначаємо.
- Що допомагає тобі залишатися сильною і позитивною?
- Я навіть не знаю. Напевно, друзі і рідні, близькі. Я не звикла бути наодинці, завжди намагаюся з усіма спілкуватися, все обговорювати. З іншого боку - нікому не жаліюся, по життю намагаюся бути в позитиві. Навіть якщо щось і засмутить мене, то змовчу.
- За що ти вдячна життю навіть у такі складні часи?
- За те, що в мене є родина, що я можу вільно пересуватися, куди захочу, що в мене є друзі. Собі дякую за позитивно налаштований настрій.
- Які моменти радості ти відчувала за останній час?
- Як тато приїжджав додому. Тоді ми всі разом, відчувається оцей домашній затишок, готуємо щось смачненьке, печемо торт.
- Грудень - це своєрідний підсумок року. Що ти можеш сказати про рік, що минає і які очікування на прийдешній?
- Надіюся, що війна завершиться. Хочеться, щоб всі, хто нас захищає повернулися скоріше додому. У цьому році ми багато чого пережили, але нас це ще більше об’єднало. В цей нелегкий час ми повинні бути дружні та залишатися в єдності.
Юлія АНТОНЕЦЬ.
